Бог втомлено схилив голову. - Петре, на сьогодні все? - Ні, Боже, ще душі з Київщини на суд божий чекають. - Буча і Ірпінь? Зви всіх. Тут все просто: всіх до раю. - Без суду? - Так, без суду. Всіх до раю. - Добре, але, Боже, розумієш, є одна проблема: вони не хочуть до раю. - Не хочуть до раю? Це вперше, відколи я створив Землю. Клич сюди. До кабінету зайшли душі. Змучені, посірілі - так буває, коли помираєш мученицькою смертю. - То ви не хочете до раю? - насупився Бог. - Боже, хочемо, звісно, хочемо. Але не зараз. Розумієш, ми потрібні там, на землі. Ми мусимо допомогти. У нас війна, там наші рідні, наш народ. Як ми зможемо спокійно раювати, коли нашу землю топче окупант? - Але я не можу вас оживити, - розвів руками Бог. - І не треба, - виступила вперед худенька дівчинка рочків 8. - Ми так підемо. Я полечу до Європи. Ходитиму по їхніх містах і заглядатиму людям в очі - нехай відчувають, що газ подорожчав заради таких, як я. Я гойдатиму їхніх дітей і співатиму колискової, якої мене вчила мама - про Україну, про мир, про добро. Щоб ніхто і ніколи не засумнівався, що їхня допомога - цінна. - А я, - озвалася молода жінка, - піду до європейських політиків. Розповідатиму їм ночами, як мені боліло. Як було страшно. Страшно і боляче. А потім страх кудись зник. І я плюнула нелюду в обличчя. Він їздив по моєму тілу танком. А я так хотіла плюнути в нього ще раз, але не могла - душа вже високо летіла. Я буду розповідати їм, чому нам потрібне їхнє озброєння. Заради мене. Заради таких, як я. - А я піду до військових Європи, - мовив чоловік із сивими скронями, - розкажу, як я їхав за хлібом. Як серце моє прошила куля. Через спину. Звертатимуся до їхньої гідності і честі, до людяності. Нагадаю про закони війни. І покажу, що коїться зараз в Україні. - І я, і я, і я піду, - загудів хор голосів. - Ми всі підемо. Всі. Нас там потребують. Наші рідні. Наш народ. Наша земля. А після Перемоги - веди нас, Боже, куди хочеш. На все твоя воля. - Дозволяю, летіть. Станьте європейським янгольським батальйоном. Бог махнув рукою і відвернувся. Святий Петро побачив, як він змахнув сльозу, що от-от скотилася б із вій. - Тепер ти розумієш, Петре, чому вони заслуговують на рай, без суду? - Розумію, Боже. Бо вони уже янголи. Янголи-охоронці України. Текст: Мрига(Лещенко) Світлана.
|