В історії кожної нації є постаті, чиї імена стають брендами, але чиє справжнє значення ми часто не усвідомлюємо. Левко Симиренко для багатьох – це лише назва сорту яблук «Ренет Симиренка». Але за цим солодким смаком ховається гірка історія боротьби українського інтелектуала проти імперського нівелювання.
Симиренко не просто садив дерева. Він будував економічну та наукову незалежність України. Почавши свій шлях як нащадок козацького роду меценатів, він пройшов через заслання до Сибіру за «державний злочин». До речі, там народився і помер від голоду й холоду первісток Симиренка… Але наш садівник не здався. Знаєте, що зробив? Він примусив Сибір родити виноград, персики та абрикоси, не говорячи вже про яблука і груші, яких до нього там ніколи не було!

Чому його боялася імперія? Тому що Симиренко створював альтернативну реальність. Його розплідник у Млієві був не просто садом, це була наукова інституція світового рівня – одна з найбагатших в Європі колекцій (900 сортів яблунь, 889 – груш, 84 – слив, 350 – вишень і черешень, 15 – бросквини, 36 – абрикоси, 165 – аґрусу, 54 – горіха тощо). Левко Симиренко листувався з ученими Європи та Америки, оминаючи «посередництво» моsкви. Він довів: Україна може бути світовим лідером у садівництві, маючи власну школу, термінологію і стратегію розвитку.
Його тритомна праця «Кримське промислове плодівництво» – це не якийсь там черговий підручник, а інтелектуальний згусток того, як український розум здатен систематизувати й підкорити собі землю, яку імперія вважала лише своїм «південним краєм».

Як думаєте: яка ціна українського успіху? Фінал життя Левка Платоновича – це класичний сценарій російського «визволення». У січні 1920 року, у власному будинку, він був підступно в.б.и.т.и.й чекістами. Радянська влада не могла пробачити йому ні дворянського коріння, ні мільйонних статків родини, які йшли на підтримку української культури, ні, головне – його авторитету.

Їм не потрібен був самодостатній господар, їх влаштував би лише колгоспний раб. Пізніше систему Симиренка намагалися стерти, його сина Володимира – розsтріляти (про нього напишу завтра), а саму назву сорту «Ренет Симиренка» – привласнити або знеособити. Через 13 років безцінна спадщина роду Симиренків була знищена вогнем: каральні органи НКВС спалили архів на очах у сім’ї, коли заарештовували сина.

Тож сьогодні, коли ми купуємо «симиренку» на ринку, маємо пам’ятати: це яблуко – символ нашої стійкости. Воно виросло з крови меценатів і поту вчених, яких моsковія намагалася вирвати з корінням.
Кожне дерево в нашому саду, кожна наукова праця українською мовою – це наша відповідь тим, хто хоче перетворити Україну на пустелю. Бути «симиренківцем» сьогодні – значить бути професіоналом, любити свою землю ділом і не давати ворогу жодного шансу на нашу пам’ять.

А чи знали ви, що батько Платон фінансував видання останнього прижиттєвого «Кобзаря» Шевченка? І робив він це без гучної самореклами, навіть образився на Тараса Шевченка за те, що той поставив на обкладинці згадку: «Видано коштом Платона Симиренка». Тож без Симиренкових грошей і їхньої віри в Україну наше Відродження могло б звучать набагато тихіше.

І ще є красномовний факт: через відмову скласти присягу Катерині ІІ, його прапрадід був позбавлений волі та перетворений на кріпака. У цьому вся суть нашого генетичного коду: дух свободи, що сильніший за будь-які кайдани.